В 2014-м году я вылетал последним рейсом из украинского Симферополя в Киев. В тот день в аэропорту уже были так называемые «зеленые человечки», которые стояли по периметру заезда и проверяли авто, которые заезжали на парковку. Мои друзья, которые имели билеты на следующий день, добирались в Киев уже поездом.
Видео дня
В той момент Путін розказував усьому світу, що «це не ми».
За кілька місяців він розповідатиме, що і в Донбасі ніяких росіян не було, а на танки пересіли рядові шахтарі, яких дістав «неонацистський Київ».
Потім було збиття MH17. І Путін знову брехав.
І далі можна було б рік за роком спостерігати постійні окозамилювання у питаннях, в яких Росія виглядала погано. З «новічком», з кібератаками по світу, з впливом на вибори, з вбивством Навального врешті-решт.
Але кожного разу, дивлячись саме на таку брехливо-цинічну Росію, знаходились сторони, які бачили у цих діях нормальність і силу. І, можливо, ставлячи себе на місце Путіна, не просто виправдовували його дії, а щиро захоплювались образом злого генія сучасності.
Врешті-решт, світ скотився до ситуації, коли в принципі правда нікому не потрібна. Бо почав спрацьовувати принцип: краще не сваритися з неадекватом, підлаштовуючись під ситуацію, яка вигідна і йому, і тобі. Так частина світу знову пішла на компроміси з Путіним, який за останній рік суттєво посилив своє міжнародне визнання, друга частина так само йде на компроміси з Трампом, прогинаючись під лідера Білого Дому так, як ніколи раніше.
Що ж – ситуація вимагає комформізму і лояльності. Бо таке життя – краще глибоко до землі вклонитися перед великою білою людиною, замість того, щоб самому багато і важно працювати і стати рівносильним гравцем.
До чого я пишу цей, можливо, довгий і дивний пост?
Мабуть, це просто реакція на усі сьогоднішні почуті спічі про «Трампа-татка», про перемоги, яких нема, і про гроші, які не відомо чи наповнюватимуть бюджет НАТО. Гарний образ «потьомкінських дєрєвєнь», які завжди будувала Росія, тепер починає вкорінюватися в країнах, на яких ми ще недавно хотіли бути схожими. Повітряні замки. Бажане, а не дійсне. Цитати, за якими в сотий раз, звучить свята простота.
Господи, коли ж ми – весь світ – врешті повернемось до зрілості в політиці, справжнього лідерства, а не до реалізації сюжету фільму «Не дивись угору» та до все абсурднішого костюмованого вертепу? І чи повернемось?
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке…
